ОУН на Одещині

Одесу десятиліттями намагалися вирвати з українського контексту. Її описували як «космополітичний порт», «інтернаціональну гавань», окремий культурний світ, що нібито існував десь поза Україною. Російський імперський, а згодом совєтський наратив послідовно вибудовував образ міста, українськість якого була чимось випадковим, периферійним або привнесеним ззовні.
Звідси походить і зручна теза про український націоналістичний рух як винятково західноукраїнське явище. За цією схемою ОУН мала залишатися десь у Галичині та на Волині, а Одеса, Миколаїв, Херсон чи Донбас мали існувати в зовсім иншій історії.
Архівні матеріяли й дослідження останніх десятиліть показують значно складнішу картину.

Українське самостійницьке підпілля на Півдні справді поступалося за масштабами мережам Заходу України. Воно діяло в іншому соціяльному середовищі, під тиском кількох окупаційних та репресивних систем, мало проблеми з кадрами, зв’язком і конспірацією. Проте воно існувало.

У 1930-х роках Одеса жила в умовах уже сформованої сталінської диктатури. Після згортання політики українізації українське культурне середовище опинилося під ударом репресивної машини. Будь-які спроби самостійного політичного мислення, а тим паче розмови про українську державність, могли стати приводом для переслідування.

Націоналістична література в совєтському союзі була заборонена. Тексти Дмитра Донцова та видання української еміграції могли потрапляти до читача тільки нелегально. Сам Донцов організаційно до ОУН не належав, однак його праці мали значний вплив на частину українського націоналістичного середовища міжвоєнної доби.

Для Одеси саме існування таких читачів уже було викликом системі. Йшлося про місто, де совєтська влада методично витісняла українську політичну суб’єктність. Українська культура могла існувати настільки, наскільки залишалася контрольованою, фольклорною та позбавленою політичних висновків. Ідея ж про Україну як самостійну політичну націю автоматично перетворювала людину на потенційного «ворога».

Репресії 1930-х фактично зачистили значну частину незалежного українського культурного й інтелектуального середовища міста.

Та сама логіка діяла по всій УСРР: письменник, викладач, студент чи науковець міг опинитися під слідством за «націоналізм», зв’язки з вигаданими підпільними організаціями, зберігання забороненої літератури або звичайну нелояльність до режиму.

Улітку 1941 року совєтський порядок на Півдні України почав руйнуватися під ударами німецької та румунської армій. Уже восени Одеса опинилася під румунською окупацією. Румунська адміністрація створила губернаторство Трансністрія, до якого увійшли території між Дністром і Південним Бугом, зокрема Одеса. Місто стало адміністративним центром губернаторства. Окупаційний режим супроводжувався репресіями, насильством, Голокостом, примусовою працею та переслідуванням політичних противників.

У цьому просторі одночасно діяло кілька сил із зовсім різними цілями: совєтське підпілля намагалося відновити контроль Москви, а німецькі й румунські спецслужби боролися зі своїми противниками та встановлювали окупаційний порядок.

Українські націоналісти намагалися використати воєнний злам для розбудови власної мережі й поширення ідеї незалежної Української держави. Після розколу ОУН 1940 року існували дві основні організаційні течії — ОУН під проводом Андрія Мельника та революційна ОУН, пов’язана зі Степаном Бандерою. На Півдні діяли представники обох середовищ, хоча мережа ОУН(б), або ОУН(р), була значно чисельнішою. Дослідження Василя Ільницького та Ярослава Антонюка показує, що мельниківський обласний провід в Одесі налічував близько десяти активних членів, тоді як бандерівська мережа була істотно розгалуженішою.

Перші члени похідних груп ОУН почали з’являтися в регіоні вже 1941 року.

Їхнє завдання було амбітним: знаходити прихильників української незалежности, створювати місцеві осередки, поширювати політичну літературу, формувати мережі зв’язку й поступово перетворювати розрізнене середовище симпатиків на організоване підпілля.

На Одещині ця робота мала свою специфіку. Тут не існувало тієї кадрової бази, яку ОУН мала в Галичині чи на Волині. Більшість потенційних учасників виросла вже в Совєтському Союзі. Частина ніколи раніше не контактувала з організованим українським націоналістичним рухом. Тому південна мережа значною мірою мала формувати себе вже на місці. І вона формувалася.

Одеський обласний провід поступово поширив діяльність далеко за межі самого міста. У різних районах виникали місцеві ланки, через які передавали літературу, інформацію та організаційні вказівки. До роботи залучали студентство, педагогів, фахівців, молодь. За підрахунками дослідників, українське самостійницьке середовище Трансністрії у 1941–1944 роках охоплювало близько тисячі людей. Ця цифра означає ширше середовище підпілля, а не тисячу кадрових членів однієї конкретної фракції ОУН, що важливо враховувати. Люди приєднувалися, передавали інформацію, переховували літературу, поширювали листівки, допомагали зв’язковим, працювали в пропагандистських осередках. Важливою рисою цього підпілля була саме його соціальна строкатість: членів та прихильників ОУН згодом виявляли серед студентів різних навчальних закладів, педагогів, службовців, представників творчого середовища, працівників підприємств. Це особливо важливо для розуміння Одеси того часу.

Особливо активно структура ОУН(р) на Одещині почала розвиватися протягом 1942 року. Восени до Одеси прибули діячі Південної похідної групи Тимофій Семчишин, відомий під псевдонімом «Річка», та Мефодій Павлишин — «Матвій». На той момент важливу роль у місцевому підпіллі вже відігравали Богдан Яворський та Мирослав Чинега. Наприкінці 1942 року обласний провід очолив Семчишин, Мефодій Павлишин став його заступником і відповідав за військовий напрям, Богдану Яворському доручили референтуру Служби безпеки, а Мирослав Чинега займався пропагандою. У джерелах згадуються також організаційний референт під псевдонімом «Лемко», зв’язковий «Ваня», Михайло Соколик, Ірина Горошенко та інші учасники мережі.

Навколо проводу формувалися окремі професійні й молодіжні групи. Серед активу називають П. Вітряного, пов’язаного з групою спеціялістів, В. Брижицького, який працював із педагогічним середовищем, П. Нанієва та Р. Гавдзинську, пов’язаних зі студентськими групами. Окремий молодіжний напрям очолювала студентка харчового технікуму Олександра Плеве.

Одним із головних напрямів роботи була пропаганда. При обласному проводі діяла підпільна поліграфічна база, роботу якої пов’язують безпосередньо з Тимофієм Семчишиним. Тут друкували видання місцевого підпілля «За державність» і «Чорноморський вісник», а також матеріали Проводу ОУН Південноукраїнських земель, зокрема «Молоду Україну». Газети й листівки переходили з рук у руки. Їх читали, переховували, передавали знайомим. Головна теза повторювалася в різних формах: Україна має право на власну державу. Ця думка була небезпечною для будь-якої сили, яка претендувала на контроль над українською територією, тому підпільна преса ставала об’єктом уваги поліції та спецслужб.

ОУНівська діяльність на Півдні загалом була значною мірою пропагандистською. На відміну від Волині й Полісся, Одещина не стала територією масової партизанської війни УПА. Дослідники зауважують, що відкриті збройні атаки українського націоналістичного підпілля проти румунських окупаційних органів тут не набули значного масштабу; боротьба переважно відбувалася через організаційну роботу, пропаганду та підготовку кадрів. Та підпільники думали й про можливу збройну боротьбу.

За військовий напрям відповідав Мефодій Павлишин, при якому було створено мобілізаційний штаб УПА. До роботи залучали людей із військовим досвідом, серед яких джерела називають колишнього лейтенанта Червоної армії Нікульського та Брижицького, який мав досвід служби ще в імперській армії. Сам факт існування такого штабу показує, наскільки далеко сягали плани організації. Одеський провід розглядав свою роботу як частину загальноукраїнської мережі. З погляду ОУН Південь був одним із регіонів майбутньої держави, а тому тут теж потрібно було створювати кадри, пропагандистські центри, організаційну мережу та структури, здатні діяти у випадку зміни військово-політичної ситуації.

На початку війни окремі середовища ОУН намагалися використати конфлікт між Німеччиною та СССР для відновлення української державности. Проте нацистське керівництво незалежної України у своїх планах не передбачало. Після проголошення Акта відновлення Української Держави 30 червня 1941 року німецька влада розпочала репресії проти ОУН(б), арештувавши Степана Бандеру, Ярослава Стецька та багатьох інших діячів. У наступні роки переслідування українських націоналістів тривали. Москва готувалася повернути контроль над Одесою задовго до фактичного вступу Червоної армії до міста, а українське самостійницьке середовище вже тоді розглядалося як майбутній противник.

Совєтські спецслужби працювали в регіоні й під час румунської окупації. Особливе значення для них мала інформація про людей і структури, які після повернення совєтської влади могли продовжити боротьбу вже проти неї. Українські націоналісти потрапляли саме до цієї категорії.

Наявність агентів усередині націоналістичних мереж підтверджують і пізніші дослідження архівних матеріалів. Показовою є історія мельниківської організації. Історики Василь Ільницький та Ярослав Антонюк встановили, що серед приблизно десяти активних членів Одеського обласного проводу ОУН(м) перебували й совєтські агенти. Один із діячів мережі, Сергій Некрасов, давно співпрацював із совєтськими спецслужбами під оперативним псевдонімом «Гусєв». Підпільна мережа могла роками будуватися через особисту довіру й бути зруйнована одним агентом. А після повернення совєтської влади накопичена інформація перетворилася на готові списки для арештів.

У квітні 1944 року Червона армія зайняла Одесу. Для українського націоналістичного підпілля почався новий етап боротьби й репресій: НКВС та НКДБ отримали можливість діяти відкрито. Розпочалося виявлення людей, які в роки окупації були пов’язані з ОУН, її молодіжними групами, пропагандистською мережею чи іншими формами самостійницького руху. У документах фігурували студенти університету, медичного й консервного інститутів, учні технікумів і професійних шкіл, викладачі, представники театрального середовища, службовці й робітники. Станом на середину 1945 року совєтські органи держбезпеки встановили в Одесі 73 членів бандерівської ОУН. Із них 45 були заарештовані, а ще 25 оголошені в розшук. Совєтська влада чудово розуміла, чим небезпечні ці люди: в них була політична теза, несумісна з самим існуванням СССР: Україна є окремою нацією і має право на власну державу.

Наприкінці 1940-х років совєтські органи безпеки продовжували шукати людей, пов’язаних з ОУН. Навіть після арештів і розгрому обласного проводу залишалися невеликі групи, колишні зв’язкові, симпатики та люди, які поширювали антисовєтські матеріали. Архіви Одеської області містять справи людей, яких переслідували за «український націоналізм», «контрреволюційну діяльність» та зв’язки з ОУН уже після завершення війни. Студентське середовище залишалося потенційно небезпечним саме тому, що нове покоління могло успадкувати ідеї тих, кого вже посадили.

У цей же час до Одеси приїздив Роман Шухевич — головний командир Української повстанської армії та керівник підпілля ОУН. Навесні 1948 року стан Шухевича погіршився, і його зв’язкова Галина Дідик організувала дві путівки до одеського санаторію. Обоє користувалися документами на чужі прізвища. Наступного року вони знову вирушили до Одеси. У червні 1949-го Шухевич і Дідик приїхали за тими самими фіктивними документами. Частину часу вони жили в передмісті — у Крижанівці. Уявіть собі: один із найбільш розшукуваних противників сталінської системи приїздить у велике совєтське портове місто лікувати серце. Навколо працюють МДБ, агентура й система тотального нагляду, а він повертається сюди вдруге. Цей епізод дивовижним способом вплітає місто в ширшу географію українського підпілля після Другої світової війни — від карпатських криївок — до санаторіїв Чорного моря.

Чому про це так мало говорили? Совєтський Союз не міг дозволити історії про організоване українське самостійницьке підпілля в Одесі стати частиною міської пам’яти. Офіційна схема наративів була простою: Одеса — російськомовне місто, місто «інтернаціональне», місто совєтське. А от український націоналізм — явище «західне». Відповідно, будь-яка інформація, яка руйнувала цей конструкт, ставала небажаною. Підпільників перетворювали на «бандитів», «зрадників» та «ворогів народу», їхні кримінальні справи закривали в архівах спецслужб. Так формувалося відчуття, ніби українського самостійницького руху тут ніколи й не існувало.

Після відновлення незалежности України ситуація почала поступово змінюватися. Доступ до архівів совєтських репресивних органів відкрив дослідникам величезний пласт документів. Саме завдяки архівним справам вдалося реконструювати структуру ОУН на Півдні, встановити імена учасників, маршрути зв’язкових, діяльність друкарень, агентурні операції та масштаби післявоєнних репресій. У науковий обіг почали входити історії людей, яких десятиліттями можна було побачити лише очима їхніх слідчих. Справа НКВС не є нейтральним описом реальности: по-перше, протоколи допитів створювалися репресивним органом; по-друге, свідчення могли даватися під тиском; по-третє, частину зв’язків перебільшували або, навпаки, не могли встановити. Саме тому дослідники порівнюють кілька типів джерел: совєтські кримінальні справи, документи самої ОУН, румунські матеріяли, спогади учасників, підпільні видання. Чим більше таких джерел зіставляють, тим виразнішою стає картина.

Історію ОУН на Одещині важливо розповідати без перетворення її на нову легенду. Підпілля тут не було всенародним, водночас тисячі учасників самостійницького руху в масштабах величезної території Трансністрії — це помітна мережа. Що підтверджує, організований український самостійницький рух на Одещині існував. І цей факт важко узгодити з міфом про Одесу, яка нібито завжди перебувала поза українською політичною історією.

Імперія любить переконувати периферію, що та не має власної пам’яті, що українська історія Одеси — випадковість, що боротьба за незалежність була чужою для Півдня. Архіви ж руйнують цю картинку й повертають голоси людей, яких із неї викреслили.

Одеса була різною: імперською і революційною, русифікованою — і здатною чинити спротив русифікації. Містом, у якому десятиліттями переконували, що українство тут чуже, — і містом, де знаходилися люди, готові ризикувати свободою та життям за право України бути незалежною.

Ідея незалежної України переходила Дністер і Південний Буг, жила в студентських кімнатах, друкувалася в підпільних друкарнях, ховалася між сторінками заборонених книжок. Її намагалися знищити репресіями, арештами й десятиліттями імперського забуття, та вона вистояла.

Сьогодні ця історія вже не лежить мовчки в архівах. Вона повертається до нас як пам’ять про людей, які в найтемніші часи продовжували вірити в самостійну Україну. І наше покоління також має нагоду засвідчити світові силу українського прагнення до свободи й незалежности — зберігати власну пам’ять, захищати право на свою державу та бути гідними тих, хто відстоював її задовго до нас.

Зв'язатися з нами

robymo.vam.nervy@gmail.com

Слідкуйте за нами в соцмережах

Політика конфіденційности